Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Мані подивився на мене серйозно.

– Схоже, друже, світло Касі заглянуло й у твоє серце. Хвала богам! Можливо, ти був у попередньому житті музикантом?

– Я? Музикантом? – Мене здивувало таке припущення, хоча варто було Мані висловити його, як тут же воно стало сприйматися мною як цілком логічне. – Ти знаєш, там, на початку… коли ми тільки приїхали до Індії… – Я захотів поділитися з Мані своїми враженнями від зустрічі зі старою індійською жінкою, яка обпекла мене окропом. У мене було відчуття, наче я її звідкілясь знаю, але ж звідки? І що вона мала на увазі тими своїми болючими словами? Все це настільки не вкладалося в моїй голові, що я розгубив геть усі слова, які вивчив, і просто мовчав.

– Ходімо на берег, я покажу тобі Ґанґу. Можливо, священі води освіжать твою пам’ять, – мовив Мані, й ми рушили далі.

Світла ставало дедалі менше, вулички вужчали, і я відчував, як облуплені стіни цього міста, старішого, здавалося, за саму історію, наче світилися незрозумілим мені світлом, що проникало в мій розум і – що важливіше – в серце.

За черговими сходами, які нам довелося подолати, раптово, наче я вийшов із дому надвір, розкрився величний простір – піді мною, внизу, текла велика ріка, що розлилася вшир далеко-далеко, так що годі було собі уявити, наче я міг би її переплисти.

– Шрі Ґанґадеві кі джай![52] – вигукнув Мані та, склавши долоні ківшиком, притулив їх до чола.

Рибацькі човни поволі пливли величним плесом ріки. Сонце хилилося до заходу, і вода в ріці ставала поволі золотою, відображаючи у своїх спокійних водах помаранчеве небо, барви якого густішали з кожною новою хвилею дня, що добігав завершення.

Я втомлено впав черевом на камінь. Витягнувши перед собою лапи, поклав морду на стоптану тисячами ніг сходину й задивився на краєвид, що відкрився моїм очам. Внизу, на кам’яній набережній, вирувало життя: люди в яскравих одежах рухалися кожен у своєму керунку. Хто купався, хто прав білизну, хто просто сидів, дивлячись на це життя з якоїсь внутрішньої високої гори, звідки все видається однаковим, як мені зараз.

Я озирнувся, шукаючи поглядом Мані, – хотілося розділити таку високу хвилину з другом. Той, відвернувшись від мене спиною, колупався в якомусь отворі у стіні.

Я підійшов до нього і заглянув через плече.

– Що ти робиш, Мані?

Мані здригнувся, і монети, які він перебирав, вилетіли йому з рук.

– Шакальська морда! – вигукнув він мені, вищиривши на мене жовті ікла. Від цього його розважливий вид зробився геть диким. – Не підходь більше до мене ніколи без попередження, ти зрозумів мене?!

Я відскочив від Мані у здивуванні. Здається, я чимось сильно образив його.

– Пробач, будь ласка, – сказав я розгублено, опустивши хвоста і морду донизу, спостерігаючи з-під лоба, як Мані визбирує дріб’язок, що розлетівся йому з рук.

Мані, позираючи на мене через плече, склав дріб’язок назад у шпарину і затулив її камінцем. У руках в нього була пляшка.

– Сядьмо й випиймо, – промовив Мані, поступово набираючи звичного вмиротвореного вигляду. – Це ром. Будеш?

І, не дочекавшись моєї відповіді, Мані зробив великий ковток із пляшки.

– На, – сказав він і простягнув пляшку мені.

Я здивовано подивився на неї, не розуміючи, як би я міг зробити те ж саме, що й Мані.

– О, боги, – зітхнув Мані. – Роззяв рота!

Я слухняно розтулив пащеку, і Мані хляпнув мені трохи рому в горлянку. Тут же мене запекло, защипало, я почав кашляти, але відчув, як важка тепла хвиля ударила в шлунок, а зі шлунка – у лапи. Від надміру підступної м’якості, що розлилася по цілому тілу, я відчув, що краще прилягти.

– Ще? – спитав Мані, приклавшись до пляшки знову.

– Здається, мені досить, – проговорив я і відчув, як ром розтікається венами. Почуття голоду кудись поділося, натомість прийшли радість і відчуття полегкості.

– Слухай, – сказав я до Мані, – як же чудово тут у вас, у Варанасі. Це небо… воно таке… таке глибоке… Таке лагідне й ніжне…

– Так, а цей вечірній пах диму – такий солодкий, – сказав Мані, надягаючи на носа окуляри й дивлячись на мене з-під скелець. – Відчуваєш?

Я принюхався. Пах і справді був солодкавим.

– Пах шмашанів, – сказав Мані. – Там спалюють трупи.

І він кивнув головою кудись на схід, де вже брався синім край овиду, готуючи небо до ночі.

Я нічого на те не сказав, тільки уважніше придивився до цяточок вогнів, що жевріли неподалік, пускаючи в повітря темний дим. Запах багать із крематорію лякав мене і вганяв у містичне тремтіння. Я відчував присутність духів.

– Я знаю, що таке смерть, – сказав я, лягаючи знову. Стояти після ковтка рому на рівних лапах не виходило. – Колись у мене був товариш, і він помер від жару в тілі, і його тіло розпадалося на шматки, коли його ховали в ріку, а до цього – я сам ледь не помер, коли пішов топитися, а до цього – помер мій приятель із Дахаба, тому що наївся отрути, а ще до цього – померли мої братушки…

Мані подивився на мене холодно й дістав з-поміж каменів книгу. Він розкрив книгу посередині й заходився читати.

– Що ти читаєш? – спитав у нього я.

– «Бгаґавад-ґіту», – відповів мені Мані. – Найкращу книгу на світі.

– Можна я подивлюсь? – Я поліз носом до старих замацаних сторінок, що їх гортав Мані, поправляючи раз по раз окуляри, що намагалися сповзти йому з носа…

– Боюсь, у вас там у пустелі санскриту не викладали, – відповів той. – Можеш хіба що подивитися на малюночки.

Я приліг, аби поглянути на обкладинку, де мала бути назва книги, бо трохи вже вивчився читати англійською. Мені здавалося, що гінді мав бути не складнішим.

– Так ти ж тримаєш книгу догори дриґом! – сказав я Мані.

Мані глянув на обкладинку. Справді – на обкладинці було зображено вершника в колісниці з його вірним погоничем, і Мані тримав її догори дриґом.

– Вас, собак, ніякої грамоти не навчиш, – роздратовано прошипів Мані, підвівся, ковтнув ще трохи рому і сховав у щілини між камінням старої фортеці книгу й окуляри.

Він допив пляшку до дна і роздратовано кинув її вниз, у перемазаних попелом йогів, що сиділи на сходах. На щастя, пляшка пролетіла повз них. Вона впала кількома сходинами нижче й розлетілася на друзки. Чоловіки стали озиратися, і Мані, побачивши, що